У 2-й пол. 1920-х рр. компартійно-радянська номенклатура, згуртована навколо Сталіна, знову повернулася до гасел «воєнного комунізму» та «розгорнутого будівництва соціалізму». Сталінський варіант економічної основи радянського устрою ґрунтувався, як і ленінський, на комуністичній доктрині, викладеній у партійній програмі 1919 р.
У грудні 1925 року XIV з’їзд ВКП(б) проголосив курс на індустріалізацію, однак він не вирішив питання про кошти для її проведення. На пленумі ЦК ВКП(б), який розглядав у квітні 1926 р. проблему фінансування, було вирішено, що єдино можливим джерелом для її проведення могла стати реорганізація сільського господарства – колективізація. Водночас актуалізувалося питання капітального будівництва. Гроші на спорудження новобудов брали із аграрного сектору.
У 1927–1928 рр. виникли «ножиці цін» між промисловими товарами і сільськогосподарськими продуктами, штучно встановленими державою для викачування ресурсів із села. Взимку 1928 р. селяни відмовилися продавати зерно державі за низькими цінами, що спровокувало хлібозаготівельну кризу.
Коли адептів «надідустріаліазації» Троцького, Зінов’єва і Камєнєва на XV з’їзді партії у 1927 р. вивели зі складу політичного керівництва, Сталін та його послідовники самі перехопили ідею «надіндустрілізації». Його прихильниками виявилися членами партійно-державного керівництва України, у тому числі генеральні секретарі ЦК КП(б)У Л. Каганович і С. Косіор, голова РНК УСРР В. Чубар, голова ВУЦВК Г. Петровський.
Індустріальна гонитва
У 1928 р. країна розпочала виконання першого п’ятирічного плану. Капіталовкладення в основні промислово-виробничі фонди України зростати рік у рік, збільшившись із 438 млн крб. у 1928 р. до 1 млрд. крб. у 1931 році.
Продиктовані Сталіним планові темпи зростання промислового виробництва були нереальні – 37,7% за рік. Тоді як за офіційною статистикою середньорічний темпи промислового зростання за роки першої п’ятирічки становили тільки 15,7%.
В Україні п’ятирічний план передбачав вкладення у важку індустрію переважної частки асигнованих коштів – 87,5%, а в легку і харчову промисловість – 12,5%. Однак цей показник був перевиконаний: капітальні вкладення у важку промисловість сягнули 90,5%, а в легку й харчову – 9,5%. На першому місці перебувала металургія, потім – машинобудування, електроенергетика та паливна промисловість.
На поч. 1933 р. Сталін оголосив про дострокове виконання першої п’ятирічки – за 4 роки і 3 місяці (тобто, до кінця 1932 р.). У другій п’ятирічці (1933-1937) були запроектовані помірні середньорічні темпи зростання промислової продукції – 13-14%, що ліквідувало гостроту народногосподарських диспропорцій. У другій п’ятирічці, як і в першій, 9/10 капіталовкладень спрямовувалося у важку промисловість. У цей час була подолана інфляція та досягнута стабілізація цін. Загальний рівень цін істотно підвищився.
Серед промислових об’єктів перших п’ятирічок у СРСР виділялися 35 новобудов, на кожну з яких було витрачено до 1936 р. понад 100 млн крб. З них в Україні розміщувалися 12 об’єктів – 7 новобудов і 5 докорінно реконструйованих підприємств, тобто третина від загальносоюзних об’єктів. До новобудов належали три металургійні заводи (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь), Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд і Харківський тракторний завод (ХТЗ). Гігантами серед реконструйованих підприємств були Луганський паровозобудівний завод і чотири металургійні заводи: у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську й Комунарську (Алчевську).
В республіці була відбудована кольорова металургія. У 1938 р. до складу цієї галузі входило 14 підприємств. Безсумнівним лідером тут був Дніпровський алюмінієвий комбінат. Також було заново створена хімічна промисловість, зокрема побудовано один із найбільших у світі содонних заводів – Донсоду (в Лисичанську). У роки довоєнних п’ятирічок Рубіжанський комбінат із виробництва анілінових барвників став одним із найбільших у Європі.
В Україні було зведено чимало великих підприємств-гігантів союзного, європейського та світового значення. Зокрема, внаслідок реконструкції Луганський паровозобудівний завод зрівнявся за своєю потужністю з найбільшим у світі заводом компанії «Амерікен локомотив» і відіграв істотну роль у технічній реконструкції залізничного транспорту СРСР. Навесні 1930 р. у Харкові відбулося закладення найбільшого у світі верстатобудівного заводу. У 1934 р. почав функціонувати найбільший у Європі Харківський турбогенераторний завод. Харківський завод «Серп і молот» спеціалізувався на виробництві молотарок для всього СРСР. Київський завод «Ленкузня» став одним із найбільших в СРСР підприємств річкового суднобудування, головною базою постачання пароплавів і барж для Великого Дніпра.
Ресурси, виділені для електроенергетики, дозволили розгорнути будівництво великих районних електростанцій і заводських електростанцій районного значення. Особливо великі темпи нарощування потужностей електроенергетики спостерігалися на Донбасі. Загалом за період перших п’ятирічок постали Штерівська, Криворізька, Сіверськодонецька, Київська, Харківська, Дніпродзержинська ДРЕС та Червонозаводська і Київська ТЕЦ.
Символом радянської індустріалізації став Дніпрогес, закладений навесні 1927 р. Турбогенератори поставляли американська фірма «Дженерал електрик», що на той час були найвищим виробничим досягненням у світовій енергетиці. Перший електрогенератор постав до ладу у жовтні 1932 р., а в роки другої п’ятирічки було введено чотири агрегати другої черги, після чого ГЕС вийшов на проектну потужність. Завдяки посиленому будівництву електростанцій СРСР на кінець другої п’ятирічки перемістився з 11 місця в світі на 2.
Загалом у другій п’ятирічці СРСР вийшов на друге місце у виробництві продукції чорної металургії (після США). В УРСР за 1928-1937 рр. виплавка чавуну збільшилася у 3,9 рази, сталі – у 3,6 рази, виробництво прокату – в 3,2 рази.
Індустріальна гонитва призвела до обмеження життєвого рівня населення. Економічні труднощі оголошувалися пропагандою неминучими й цілком природними. Метод «підхльостування» полягав не тільки у запровадженні завищених планів, а й у спробах змусити виконавців утілювати ці плани в життя за допомогою терористичних методів.
«Соцзмагання»
Поряд з індустріалізацією у країні розгорнулася кампанія з «соціалістичного змагання». Ініціативу в цьому процесі взяли донецьким шахтарям. Вугледобувна промисловість була найбільш «вузьким місцем» у промисловості. 9 травня 1929 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про соціалістичне змагання фабрик і заводів». У ній зазначалося, що змагання – це не епізодична кампанія, а постійний метод роботи. Організація змагання покладалася на профспілки, а загальне керівництво ним – на партію.
Намагаючись підвищити продуктивність праці, уряд вирішив організувати новий робітничий почин і поширити його методами змагання. Взірець вимагалися знайти знову-таки серед шахтарів. Рекорд організував на кадіївській шахті «Центральне-Ірміно». У ніч на 31 серпня 1935 р. молодий робітник О. Стаханов застосував прогресивний метод роботи, заснований на поділі виробничих операцій між вибійником й кріпильником. Це дало йому можливість вирубати за зміну 102 т вугілля – в 14,5 рази більше за норму. Стаханову кріпили лаву два робітники.
Керований партійними, профспілковими та комсомольськими організаціями підприємств стахановський рух швидко поширювався по всій країні. Питома вага стахановців серед робітників залізорудної промисловості в Україні зросла з 12% у листопаді 1935 р. до 24% у серпні 1936 р., в чорній металургії – відповідно з 5 до 25%, у машинобудуванні – з 12 до 32%. Ефективність стахановського руху спочатку була високою. Середньомісячний видобуток вугілля на одного працівника на Донбасі зріс з 16,2 т у 1934 р. до 20,8 т. у 1936 р. Рекорди стахановців стали підставою для істотного підвищення в 1936 р. норм виробітку і планових завдань. Однак у 1937 р. у заробітній платі робітників було відновлено граничну межу. Ефективність стахановського руху стрімко пішла на спад.
Підсумки індустріалізації
Індустріалізація кардинально змінила структуру господарства України. Суттєво змінилося співвідношення між сільським господарством та промисловістю. За 1928–1937 рр. у валовій продукції великої промисловості України підвищилася питома вага таких галузей як машинобудування та металообробка (з 13,6 до 29,8%), хімічної індустрії (з 2,95 до 7%), електроенергетики (з 1 до 3,1%), текстильної промисловості (з 2,4 до 3,1%).
Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості низку західноєвропейських країн. Вона посіла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, четверте місце в світі за видобутком вугілля. За виробництвом металу й машин випередила Францію та Італію. Проте за блискучим зовнішнім фасадом індустріалізації радянського типу ховалися невтішні економічні результати. Промисловість здебільшого розвивалася у Донецько-Придніпровському районі, що викликало територіальні диспропорції у розвитку окремих регіонів України. Донбас став «всесоюзною кочегаркою». Відірваність від кінцевого споживача зробила виробничі цикли всередині групи «А» самодостатніми. Кінцевими споживачами її продукції був військово-промисловий комплекс. Зумовлений високими темпами капітального будівництва прогрес у промисловості майже не позначився на матеріальному добробуті населення
Створена в 1930-х роках модель управління виробництвом була командно-директивною. Компартійно-радянська олігархія використовувала ресурси цілком підпорядкованого їй суспільства так, як вважала за потрібне. Індустріалізація мала на меті розбудувати воєнно-промисловий комплекс, розвиваючи промисловість групи «А» (виробництво засобів виробництва), тоді як галузі групи «Б» фінансувалися за залишковим принципом.