Чи замислювалися ми, представники молодого покоління, коли-небудь про те, що є дійcно важливим у нашому житті? Чи бачили ми справжнє горе? Та й взагалі, чи цінуємо ми життя? Цього листопада я мала гарну нагоду змінити свій світогляд та усвідомити життєві цінності.
Я неймовірно рада, що стала учасницею зустрічі колишніх політв'язнів тоталітарних режимів та студентів зі всієї України, що відбулася 23 листопада у Львові в рамках проекту "Майбутньому потрібні спогади: український діалог про історію та спогади".
Коли я долала величезну відстань у сотні кілометрів, я думала, що це буде складно, адже знайти спільну мову з людьми, з якими маєш різницю у віці більше, ніж 70 років, важкувато, бо ви зовсім по-різному виховувалися, маєте цілком різний життєвий досвід, та й взагалі, напевно, єдине, що вас об'єднує, — це любов до України. Проте вже з перших хвилин зустрічі зі старшим поколінням ми зрозуміли, що маємо справу з людьми, які в душі такі ж, як і ми, проте виглядають значно старшими. Знаєте, такої кількості оптимізму, патріотизму та щирості я вже давно не бачила!
Протягом дня ми розмовляли, ділилися думками, згадували минуле та мріяли про майбутнє. Я та інші представники молоді почули безліч історій з глибокого минулого від свідків подій на різні теми: український таємний університет у Львові, польсько-німецька війна, голодомор 1932-1933 років, Львівське віче 1988 року та багато-багато інших.
Найбільш щирим та зворушливим особисто для мене був діалог з Ганною Іваницькою. Вона розповідала, яку роль вона відігравала у проведенні Львівського віче 1988 року, про арешт та жорстокі тортури. Незважаючи на це, вона мовила надзвичайно щирі слова: "Я люблю Україну до загибелі!" Коли я дивилась в її очі, я розуміла, що Україна жива, поки є люди, котрі її люблять.
Я була вражена витримкою та відданістю цієї жінки… За її словами, пані Ганна отримувала розряди електрошоку 33 рази! Я намагалась найбільш детально записати її слова про перебування у в'язниці, аби донести те, що я чула та відчувала, коли слухала її: "Я лягаю спати у в'язниці і бачу образ Матінки Божої. Я падаю на коліна та й кажу: "Матінко, я не варта того, аби Ти до мене приходила, бо я зазнала хвилини зневіри!", а Вона простягає до мене руку та й каже: "Ти вийдеш." Через тиждень мене випустили з в'язниці".
Дуже багато думок та спогадів, які просто неможливо викласти на папері чи в електронному вигляді... Хотілося б завершити цитатою з вірша, який нам декламувала пані Ганна під час зустрічі (саме з цим віршем вона виступала на Львівському віче 1988 року):
Виший, моя кохана, виший сорочку мені
Так, щоб рідні Карпати видні були вдалині.
Виший на всенькі груди, квіток позич у гаю
Так, щоб хороші люди бачили душу мою.
А на отих квіточках китицю колос вчепи,
Вималюй на сорочці рідні мої степи.
Так, щоб і даль солов'їна, й дівчина біля села,
Так, щоб моя Україна вся біля серця була!
