На колишній північно-східній околиці міста Львова знаходиться Кортумова гора і територія, названа Кортумівкою. Такий топонім виник у 18 ст. і походить від прізвища колишнього власника цієї землі – губернського радника Ернеста Кортума. Після його смерті Кортумівка перейшла у власність австрійського війська. Тепер це територія, обмежена вул. Тунельною, кварталами житлової забудови на вул. Винниця та Р. Купчинського, а також вулицями В. Ярошенка і Т. Шевченка.
З давніх часів тут виникали осередки цегельного виробництва, що було пов’язано з наявністю великої кількості сировини. У 1891 р. видатний львівський архітектор і будівничий Іван Левинський спорудив тут свою керамічну фабрику за адресою вул. Янівська, 146, що була одним з найкращих підприємств такого профілю в Галичині.
Під час німецької окупації на місці фабрики Левинського гітлерівці створили найбільший концентраційний табір для євреїв на Західній Україні.
В липні 1941 р. на території площею майже 3 тис. кв. м на вул. Янівській німці відкрили ремонтні майстерні військової техніки. На базі майстерень у жовтні того ж року було створено «Табір примусової праці для єврейських робітників». Вільний вихід з нього було заборонено. На вході була встановлена широка брама з написом: «Der S. S. und Polizeiführer im Distrikt Galizien. Zwangsarbeitslager in Lemberg» (Керівник СС і поліції в дистрикті «Галичина». Львівський табір примусової праці). Очевидиця подій створення табору Яніна Гешелес згадує: «Батько Цесі Колін працював на будівництві бараків по вул. Янівській. Якось його не відпустили з роботи і разом з іншими замкнули там. Вони спали в бараках, які будували. Їм наказали зняти нарукавні пов’язки і почепили жовті латки ззаду і спереду. Цеся плакала. Вона щодня носила батькові передачі та перестала відвідувати заняття. Певного дня перед брамою до бараків вивісили напис «Zwangsarbeitslager». Тепер почали ловити чоловіків до табору. У таборі було дуже погано. Били нещадно. Табірники виглядали, як живі мерці, ходячі скелети.».
З червня 1942 р. табір став пересильним. Звідси євреїв депортовували в інші виправно-трудові табори, зокрема ті, які використовували для будівництва дороги Перемишль–Львів–Тернопіль. З Янівського табору відправляли на знищення у Белжець, багатьох розстрілювали неподалік, у так званій «Долині смерті». Живими залишали тільки небагатьох для виконання примусових робіт. У березні 1943 р. чисельність ув’язнених у таборі досягнула максимуму за весь час його існування – 15 тис. осіб.
Внутрішній простір табору був розділений на три частини. В одній із них знаходилися гаражі, майстерні і контори. Окремо стояли будинки для табірного персоналу й есесівців. У центрі цієї частини табору розміщувався будинок коменданта, оберштурмфюрера Густава Вільгауза. У другій частині знаходився сам табір, де за колючим дротом утримувалися в’язні. У таборі постійно перебувало 7–8 тисяч євреїв. В’язні жили у бараках, спали на дерев’яних нарах у кілька поверхів. Перед бараками знаходилось велике подвір’я, де відбувався переклик в’язнів. Кухня була розташована позаду, за нею – шибениці, поруч із ними – туалети. Витоптана в'язнями стежка вела до невеликого проходу в огорожі з колючого дроту, за якою була дорога до вузького яру між двома пагорбами. Більшість страт здійснювалася саме тут. Поліція виводила групи євреїв у яр і там розстрілювала. Трупи деяких жертв закопували у спільних могилах безпосередньо на місці розстрілу, інші – спалювали. На цьому місці знаходилась кісткодробильна установка.
Перша і друга секції табору були бруковані уламками надмогильних плит із львівського цвинтаря і гострим неотесаним камінням (з польської «kocie lby» – «котячі голови»). Таким гострим камінням була вимощена доріжка до будинку коменданта Вільгауза. Голодних, виснажених євреїв охорона змушувала демонструвати свою витривалість, влаштовуючи змагання з бігу по гострому камінні. Лише найздоровіші добігали до фінішу, не впавши. Тих, хто падав, відправляли, за висловом в’язнів, «на смітник», тобто на смерть.
Третя секція називалася DAW (Deutsche Aussristungs Werke). Це була так звана промислова імперія, до складу якої входили фабрики та майстерні, що належали концерну «Goering». Згодом їх стали називати «Hermann Goering Werke». Імперією DAW керував гаупштурмфюрер Гебауер, засновник Янівського табору. Більше половини в’язнів Янівського табору і значна частина мешканців ґетто працювали на DAW.
Усі три частини табору були відокремлені одна від одної колючим дротом. Табір оточував подвійний паркан з колючого дроту, що постійно освітлювався електричними ліхтарями і прожекторами. Вздовж паркану стояли сторожові вежі, на яких цілодобово чергували озброєні кулеметами охоронці. Охороняли табір війська СС та підрозділи СД, а також вахмани із числа радянських військовополонених, що пройшли відповідний курс навчання в таборі СС у Травниках.
Табір функціонував за гаслом «Arbeit macht frei» – «Праця робить вільним». Відповідно до табірних вимог, усі новоприбулі були зобов'язані підстригтись, оскільки носити довге волосся заборонялося. На боках штанів, а також ззаду на піджаках та пальтах «художник» малював червоні смуги. Змивати фарбу заборонялось. Після стрижки кожен отримував жовту трикутну емблему, нашивку з вишитим номером і круглий жетон з тим же номером, який треба було носити на шиї. Нашивку і жовту емблему нашивали на ліву полу верхнього одягу. Потім в'язнів вели до лазні на вул. Шпитальній, де проводили дезінфекцію їхнього одягу.
Бригади некваліфікованих робітників жили в бараку №5 – найтемнішому і найбруднішому зі всіх бараків у таборі. Барак №5 був переповнений в’язнями. За приблизними підрахунками, тут перебувало близько 300 людей. Маленькі лампочки тьмяно освітлювали велике прямокутне приміщення з трьома рядами шестиярусних нар. В’язні блукали проходами поміж нарами, як довгими темними тунелями, пропонуючи на продаж хто що міг: хліб, оселедець, цукор, картоплину, горнятко кави, підсолодженої цукром.
Значну частину бараку займала «Ostbahn-бригада», що складалася з євреїв, яких використовували для найбільш важких та брудних робіт на залізничній станції – здебільшого для миття поїздів. Вони завжди були вкриті сажею, їхнє брудне вбрання не піддавалося пранню. Їм забороняли митися і прати білизну. Саме з них найчастіше глузували есесівці і залізнична поліція. «Ostbahn-бригада» була найжалюгіднішою з робочих бригад і найчастіше ставала мішенню для випадкових розправ.
У таборі не вистачало елементарних засобів гігієни і медичної допомоги. В’язні спали на підлозі або на дошках. Казарми були обладнані вкрай примітивним опаленням. Їжі було недостатньо, враховуючи шестиденний робочий тиждень та важку фізичну працю ув’язнених. Щоденний раціон складався зі склянки кави, нечищених гнилих буряків і картоплі та 150-200 грам хліба.
В’язням постійно загрожували вибіркові і жорстокі напади коменданта. Щоб розважити своїх дружину і доньку, Густав Вільгауз часто відкривав кулеметний вогонь з балкону власного будинку по в’язнях, які працювали. Нерідко він передавав кулемет своїй дружині, яка теж стріляла у в’язнів. Одного разу, щоб задовольнити дев’ятирічну доньку, Вільгауз змусив когось підкинути в повітря двох 4-річних дітей і в мить їх розстріляв. Один анонімний свідок розповідав Радянській Спеціальній Комісії з розслідування нацистських злочинів: «Я на власні очі бачив, як Ґебауер душив жінок і дітей. Я бачив, як в найлютіші зими вони запихали в’язнів у бочки з водою, щоб ті замерзли. Ці бочки були наповнені водою, а в’язні були зв’язані по руках та ногах, і їх занурювали у воду».
На споруджених поблизу кухні й конюшні шибеницях систематично вішали ув’язнених. Після страти їх трупи висіли щекілька днів, наводячи страх на інших в’язнів. Очевидиця Яніна Гешелес у своїх спогадах згадує: «В’язні Янівського табору молилися не за життя, а за влучний постріл, який приніс би швидку смерть і поклав би раз і назавжди край мукам».
Під час ліквідації львівського ґетто, з 1 до 4 червня 1943 р., у Янівському таборі було розстріляно близько 10–12 тис. євреїв. У цей же час німецька влада розпочала масштабну операцію з ексгумації і кремації тіл усіх, хто за роки окупації був убитий і похований в районі Львова. Для цього із в’язнів Янівського табору була створена спеціальна бригада – «Зондеркоманда 1005». Ексгумовані тіла складали щаблями на спеціальних платформах, обливали бензином та спалювали. Попіл і кістки просіювали, щоб зібрати цінні речі – золоті пломби, зуби, перстені, годинники тощо. З червня по листопад 1943 р. команда спалила понад 310 тис. тіл, з яких 170 тис. було спалено на «Пісках» Янівського концтабору і понад 140 тис. в Лисиницькому лісі. Очевидці свідчать, що за цей час з попелу було просіяно110 кілограмів золота, яке відправили до Німеччини. Попіл розвіювали на полях, а великі кістки збирали окремо і подрібнювали у спеціальній дробильній машині. Відповідальним за її функціонування був шарфюрер Елітко (Elitko). Цю кісткодробильну машину німцям знищити не вдалося. Згодом вона була знайдена радянською владою і використана як речовий доказ у військових злочинах.
19 листопада 1944 р. Янівський табір було ліквідовано. Під час ліквідації табору розстріляли близько 4-5 тис. євреїв – останніх в'язнів табору. Визначити точну кількість усіх жертв Янівського концтабору неможливо. Цифри, подані різними дослідниками, суттєво відрізняються. На основі співставлення різних даних можна припустити, що в цілому через табір пройшло від 300 до 400 тис. євреїв, а також українців, поляків і людей інших національностей. За одними даними було вбито 200 тис. осіб, за іншими – 50 тис. осіб. Німецький історик Томас Зандкюлер вважає ймовірним, що в Янівському концтаборі було більше жертв, ніж у концтаборі Майданек в Любліні, де загинуло понад 50 тис. осіб.
На місці гітлерівського концтабору 19 червня 1947 р. створили Личаківську виправну колонію №30 (ВЛ-315/30). В установі спочатку було організовано виробництво дерев’яної тари, пізніше створено цех з виготовлення картонної тари, прання та ремонту мішків, освоєно випуск стільців, кухонних столів, кухонних та м’яких меблів. Личаківська виправна колонія УДДУПВП у Львівській області №30 відповідає середньому рівню безпеки і функціонує дотепер
З 1982 р. у «Долині смерті» розміщувався Кінологічний центр УМВС, який ліквідували за вказівкою відповідного департаменту МВС України у 2004 р.
Про події, що відбувались на Кортумівці у часи нацистської окупації, свідчить меморіальний камінь, розташований поблизу виправної колонії. Неподалік в'язниці знаходиться станція Клепарів, з якої відбувався вивіз євреїв зі Львова та околиць до табору смерті у м. Белжець. Це засвідчує невелика меморіальна дошка, встановлена на будівлі вокзалу.
Львівська міська адміністрація прийняла розпорядження №1207 від 22 вересня 1994 р. про спорудження пам'ятника жертвам Янівського концтабору, яке досі залишається нереалізованим.
