Публікації

Українські землі у період Другої світової війни були одним із головних театрів бойових дій між з’єднаннями вермахту і союзницькими військами Третього Рейху – Угорщини, Румунії, Словаччини, з одного боку, та Червоної армії (ЧА), з іншого. Після звільнення територія України виявилася однією з найбільш забруднених на міни та інші вибухонебезпечні предмети у Європі. Старанно замасковані ворожими саперами, міни та боєприпаси ще довгий час після завершення воєнних дій становили загрозливу небезпеку для населення, призводили до численних людських жертв, перешкоджали відбудові населених пунктів, руху транспорту, проведенню сільськогосподарських робіт тощо. 

На відміну від багатьох інших регіонів України, через близькість німецько-радянського фронту територія Донбасу була безпосередньо підпорядкована німецькій військовій адміністрації і входила у так звану «воєнну зону». Її межі постійно змінювалися через пересування лінії радянсько-німецького фронту. З вересня 1942 р. до завершення німецької окупації сюди входили території Чернігівської, Сумської, Харківської, Сталінської, Ворошиловградської областей та півострів Крим. В зоні військового управління українські землі підпорядковувалися командуванню армійської групи «Південь» та «Б».  Територіальними органами військового управління тут стали комендатури кількох типів. У зоні оперативного тилового району групи армій «Б» у вересні 1942 р. його командуванню підпорядковувалися польові комендатури №399 у Конотопі та №397 («Донець») у Юзівці (Сталіно). Зокрема, другій підлягали польові комендатури №234 у Луганську, №245 у Новочеркаську, гарнізонна комендатура Юзівки та 16 гарнізонних комендатур.

Від моменту створення Янівського табору на початку листопада 1941 р. на його охороні перебували переважно війська СС і підрозділи СД. Згодом через зростання потреб Третього Рейху у людських ресурсах табірну охорону (особливо в частині рядового і нижчого складу) почали комплектувати із ненімецького елементу. Зокрема, у 1942-1943 рр. сюди прибули підрозділи, складені з угорських есесівців, української допоміжної поліції, єврейської поліції, російських білогвардійців і фольксдойчів[i]. Окрему групу складали колишні радянські військовополонені, які у 1941-1942 рр. пройшли відповідний курс навчання у таборі СС у Травниках.

Богдан-Іван Кордюк (псевдо «Аркас», «Дік», «Новий», «Сніп») – крайовий провідник ОУН на західно-українських землях із травня 1932 р. до січня 1933 р.,  належить до генерації яскравих але маловідомих лідерів українських націоналістичних рухів ХХ ст.

В умовах розпаду Чехоcловаччини 14-15 березня 1939 р. уряд Карпатської України пішов на проголошення незалежності від Праги, поставши перед нагальною проблемою отримання міжнародного визнання та захисту від агресії з боку сусідньої Угорщини. У першу чергу, у Хусті розглядали можливість реалізації словацького сценарію – отримання протекторату Німеччини. Українські лідери сподівалися на захист Берліна, як одного із ключових гарантів кордонів Карпатської України за умовами Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 р. Втім, попри домінуючу тезу в сучасній українській історіографії, цей вектор не був єдиним на порядку денному карпато-українського уряду. В розпачі останній також звернувся по допомогу до країн Заходу, а також запропонував сусідній Румунії обійняти протекторат над краєм. Поряд з цим не виключалася і можливість отримання автономії у складі самої Угорщини, війська якої здійснювали окупацію регіону. Магістральною лінією усіх цих зовнішньополітичних пошуків був порятунок населення краю від угорських репресій та захист міжвоєнних завоювань українського руху.