Публікації

На відміну від багатьох інших регіонів України, через близькість німецько-радянського фронту територія Донбасу була безпосередньо підпорядкована німецькій військовій адміністрації і входила у так звану «воєнну зону». Її межі постійно змінювалися через пересування лінії радянсько-німецького фронту. З вересня 1942 р. до завершення німецької окупації сюди входили території Чернігівської, Сумської, Харківської, Сталінської, Ворошиловградської областей та півострів Крим. В зоні військового управління українські землі підпорядковувалися командуванню армійської групи «Південь» та «Б».  Територіальними органами військового управління тут стали комендатури кількох типів. У зоні оперативного тилового району групи армій «Б» у вересні 1942 р. його командуванню підпорядковувалися польові комендатури №399 у Конотопі та №397 («Донець») у Юзівці (Сталіно). Зокрема, другій підлягали польові комендатури №234 у Луганську, №245 у Новочеркаську, гарнізонна комендатура Юзівки та 16 гарнізонних комендатур.

Від моменту створення Янівського табору на початку листопада 1941 р. на його охороні перебували переважно війська СС і підрозділи СД. Згодом через зростання потреб Третього Рейху у людських ресурсах табірну охорону (особливо в частині рядового і нижчого складу) почали комплектувати із ненімецького елементу. Зокрема, у 1942-1943 рр. сюди прибули підрозділи, складені з угорських есесівців, української допоміжної поліції, єврейської поліції, російських білогвардійців і фольксдойчів[i]. Окрему групу складали колишні радянські військовополонені, які у 1941-1942 рр. пройшли відповідний курс навчання у таборі СС у Травниках.

Богдан-Іван Кордюк (псевдо «Аркас», «Дік», «Новий», «Сніп») – крайовий провідник ОУН на західно-українських землях із травня 1932 р. до січня 1933 р.,  належить до генерації яскравих але маловідомих лідерів українських націоналістичних рухів ХХ ст.

В умовах розпаду Чехоcловаччини 14-15 березня 1939 р. уряд Карпатської України пішов на проголошення незалежності від Праги, поставши перед нагальною проблемою отримання міжнародного визнання та захисту від агресії з боку сусідньої Угорщини. У першу чергу, у Хусті розглядали можливість реалізації словацького сценарію – отримання протекторату Німеччини. Українські лідери сподівалися на захист Берліна, як одного із ключових гарантів кордонів Карпатської України за умовами Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 р. Втім, попри домінуючу тезу в сучасній українській історіографії, цей вектор не був єдиним на порядку денному карпато-українського уряду. В розпачі останній також звернувся по допомогу до країн Заходу, а також запропонував сусідній Румунії обійняти протекторат над краєм. Поряд з цим не виключалася і можливість отримання автономії у складі самої Угорщини, війська якої здійснювали окупацію регіону. Магістральною лінією усіх цих зовнішньополітичних пошуків був порятунок населення краю від угорських репресій та захист міжвоєнних завоювань українського руху.