Публікації

Після прибуття у табори ГУЛАГу українські націоналісти швидко відновили зв’язки між собою та родинами, виселеними із Західної України на спецпоселення до Сибіру, послуговуючись зашифрованою перепискою (грипсами), яку пересилали як звичайною поштою, так і за допомогою спеціальних зв’язкових та кур’єрів. Через останніх й агентів серед українських спецпоселенців ОУН вдавалося зв’язуватися з табірним підпіллям і навіть координувати діяльність підпільних груп та організацій.

Період участі Романа Шухевича у подіях, пов’язаних з утворенням автономної української одиниці в межах федеративної Чехословацької республіки, а згодом незалежної держави Карпатської України належить до одних із найменш досліджених періодів життя цього легендарного військово-політичного діяча, визначного лідера українського національно-визвольного руху сер. XX ст. Увагу дослідників життя Р. Шухевича привертав більше зрілий етап його діяльності, пов’язаний з перебуванням на посаді головнокомандуючого УПА, голови бюро Проводу ОУН та Генерального Секретаря УГВР. Традиційно в історичній літературі щодо участі Р. Шухевича в подіях Карпатської України згадувалось лише про те, що він був членом штабу Карпатської Січі та відіграв велику роль у наданні допомоги молодій державі у 1938-1939 рр. Окремі аспекти його життєвої біографії у вказаний період висвітлювалась лише побіжно, без належного наукового аналізу та узагальнення.

Повстання політичних в’язнів Степового особливого табору у Кенгірі під Джезказганом (Казахстан) у травні – червні 1953 р. було третім найбільшим повстанням, яке сколихнуло імперію ГУЛАГу після смерті Сталіна. Йому передували виступи в’язнів у Норильську (травень-серпень 1953) та Воркуті (липень – серпень 1953). В усіх трьох подіях активну участь брали українські в’язні, колишні члени націоналістичного підпілля із Західної України, які часто діючи в тіні, змогли об’єднати зусилля різних національних та етно-політичних груп заради розхитування радянської табірної системи. Кенгірське повстання стало одним із найбільших ударів по системі примусової праці в СРСР, змусивши керівництво останнього до певних поступок і перегляду наріжних каменів радянської репресивної системи.

Проведена польською комуністичною владою у 1947 році операція «Вісла» була продовженням широкомасштабної переселенської акції у 1944-1946 рр., що мала на меті зробити політичні кордони між УРСР та Польщею етнічними. В результаті підписаної 9 вересня 1944 р. угоди між Польським комітетом національного визволення та урядом УРСР протягом жовтня 1944 – серпня 1946 рр. у ході т. зв. «обміну населенням» було загалом переселено 482 тис. українців із Польщі та 788 тис. поляків із УРСР. Навіть застосовуючи жорстокі репресії, польській владі не вдалося повністю очистити територію по лінії Керзона від українців. Історики називають різні цифри української людності, що залишилася на території Лемківщини, Холмщини, Підляшшя та Надсяння після 1946 р.– від 150 до 220 тис. осіб. Саме на їх усунення була спрямована акція «Вісла».

Після припинення організованого збройного спротиву та еміграції уряду Карпатської України в результаті окупації Угорщиною території Закарпаття 18 березня 1939 р. бойові дії карпатських січовиків проти угорської армії не припинилися. Окремі перестрілки з окупантами, зокрема на Рахівщині, продовжувалися аж до 23 березня. Фактично до середини травня 1939 р. у важкодоступних гірських районах Карпат тривала партизанська боротьба окремих груп січовиків. Як писав О. Кандиба («Ольжич»): «Боротьба з окупантами на Карпатській Україні, одначе, досі не припинилась. В горах переховуються партизанські групи січовиків, які ведуть дрібну війну з мадярами. Вся країна живе легендами про криваву боротьбу Січі та її партизанських відділів».

В той час, коли в Гірському таборі у Норильську ще тліли вогнища спротиву,  в іншому особливому таборі – Річковому, розташованому в районі Воркути, уже спалахнули нові заворушення. Загалом особливий табір №6, або Речлаг складався із 17 табірних відділень, в яких утримувалося 38 589 ув’язнених, у тому числі 16 812 націоналістів, з них 10495 українських, 2 935 литовських, 1521 естонських, 1075 латвійських, 510 польських. Після смерті Сталіна саме колишні члени національно-визвольних рухів з України, Польщі та країн Балтії, яких не зачепила урядова амністія, були найбільш схильні до організації масових виступів проти нелюдської системи примусової праці в СРСР за свою свободу