Публікації

У 1946–1947 рр. центральні, південні та східні області УРСР охопив голод. За деякими ознаками це лихо стало повторенням Голодомору 1932–1933-го: позбавивши селян елементарних засобів до існування, сталінський режим знову штучно створив умови для масового вимирання населення. Низка дослідників, зокрема Й. Антохій, І. Білас, В. Пахаренко, О. Веселова називають повоєнний голод геноцидом щодо українського народу, вчиненого для покарання українців за «недостатній ентузіазм» під час Другої світової війни.

З вересня 1941 р. територію Полтавщини окупували нацисти. Область увійшла до складу прифронтової «військової зони». Відразу після приходу окупантів до влади розпочалися репресії проти всіх груп населення. Навесні 1942 р. німецьке військове командування передало Полтавську область в управління Рейхскомісаріату «Україна», після чого терор тут посилився. Зокрема, одним з перших розпоряджень нового німецького гебітскомісара став наказ розстріляти усіх заарештованих, які знаходились у полтавських в’язницях. Водночас німці почали масово брати місцеве населення в заручники.

У роки нацистської окупації Чернігівська область разом із Кримом, Сумською, Харківською, Сталінською (тепер Донецька) та Ворошиловградською (тепер Луганська) областями входила до складу «військової зони» і перебувала під військовим управлінням командування груп армій «Б» та «Південь». Кордон «військової зони» з утвореним німцями райхскомісаріатом «Україна» проходив по Дніпру. Захоплення Чернігівської обл. частинами вермахту тривало з 23 серпня по 24 вересня 1941 р. 9 вересня 1941 р. німецькі війська зайняли м. Чернігів, 13 вересня – м. Ніжин, 19 вересня – м. Прилуки, а протягом двох наступних днів область була повністю окупована.

16 серпня 1941 р. німецькі війська зайняли м. Миколаїв, а до кінця місяця захопили всю область. З перших днів окупації нацисти запровадили «новий порядок», одним з елементів якого стало винищення єврейського населення. З вересня 1941 р. територію між Дністром та Південним Бугом було передано в управління румунським окупаційним органам під назвою Трансністрія. 

Спроби проголосити відновлення Української держави 30 червня 1941 р. та розбудувати її урядові структури на початку німецько-радянської війни зазнали краху, оскільки цілі українського самостійницького руху суперечили колоніальним інтересам Третього Рейху на Сході. Тактика «доконаних фактів», якою послуговувалися бандерівці, намагаючись всупереч волі німців реалізувати свої державотворчі плани, не змогла, однак, забезпечити бодай символічне міжнародне визнання відновленої Української державності. Жодна країна світу не визнала проголошеної 30 червня 1941 р. у Львові Української держави. Нацисти розігнали уряд Я. Стецька та репресували багатьох членів ОУН, органи української влади.

На території Рівненської області німецькі окупанти створили розгалужену систему місць примусового утримання для різних категорій населення. За нашими підрахунками, тут функціонувало 21 ґетто, 6 таборів для цивільного населення, 17 таборів для радянських військовополонених та велика кількість тюрем. Саме за допомогою цієї карально-репресивної системи реалізовувалась злочинна політика гітлерівського режиму на окупованих українських землях.