Незалежна Україна у спадок від історії свого поневолення отримала багато недосліджених та дискусійних тем. Тюрми, ґетто, концтабори, місця масового винищення людей – монументальні свідки злодіянь тоталітарної влади. Станом на сьогодні виникла необхідність у фаховому вивченні тем, що тривалий час знаходилися під грифом "таємно".
Ми прагнемо розсекретити й деміфологізувати українську історію за допомогою зібраних нами документів і фактів, а також наших дослідницьких проектів.
Якщо Вас цікавить профільна тематика Музею, пошук і встановлення історичної правди – охоче запрошуємо до співпраці. Пропонуємо дослідникам використовувати цифровий архів Музею. Чекаємо на Ваші праці за адресою: research@territoryterror.org.ua (у темі листа просимо вказати "публікація").
Вимоги до оформлення тексту публікації на сайт "Територія Терору"
23 червня 1941 р., наступного дня після початку німецько-радянської війни, на знак солідарності з країнами Вісі Угорщина офіційно розірвала дипломатичні стосунки з Радянським Союзом. Після 23 червня 1941 р. головною проблемою угорської військової групи тиску, яка активно ратувала за участь угорських збройних сил у війні проти СРСР, став пошук безпосереднього приводу для початку воєнних дій.
Вплив Угорської революції 1956 р. на міжнародні відносини епохи «холодної війни», за висловом американської дослідниці Джоан Гренвіл, можна охарактеризувати як «перше доміно» [1] в розхитуванні та остаточному краху радянської соціалістичної системи у Центрально-Східній Європі.
На початку заснування 9 листопада 1938 р. напіввійськової Організації Народної Оборони Карпатська Січ (ОНОКС) у її структурі не існувало окремих жіночих відділів. У той же час Закарпаття перебувало у складі демократичної Чехословацької республіки, де права і свобода громадян гарантувалися на конституційному рівні, а роль жінки у суспільно-політичному та національно-культурному житті значно посилилась.
Усі місця примусового утримання (табори, ґетто, тюрми) на території Кіровоградської області в роки окупації відзначалися особливо важкими умовами утримання в’язнів. Відсутність медичної допомоги, епідемії, голод, жорстка експлуатація під час виконання важких фізичних робіт спричиняли високу смертність. Окрім того, до бранців застосовували знущання і тортури, їх розстрілювали.
12 серпня 1941 р. на територію Дніпропетровської області ввійшли німецькі війська, а 26 серпня танкова група під командуванням Е. Клейста захопила м. Дніпропетровськ. 4 жовтня після півторамісячної оборони німці окупували м. Запоріжжя. Спочатку керівництво в областях належало військовим адміністраціям, а з 15 листопада було запроваджено цивільне управління і встановлено адміністрацію рейхскомісаріату «Україна». На території Дніпропетровської та частини Запорізької областей (загальна площа – 52,398 кв. км, населення – 2 тис. 373 осіб) був утворений генеральний округ «Дніпропетровськ», що поділявся на 16 частин. Центром округу стало м. Дніпропетровськ. Окрім німецького окупаційного апарату німці створили органи місцевого самоуправління – громадські, районні, сільські та міські управи. Восени 1942 р. інша частина Запорізької області відійшла до генерального округу Таврія-Крим із центром у м. Мелітополь.
До популярних напрямків соціально-гуманітарних досліджень в Україні віднедавна належить метод усної історії, головним предметом вивчення якого є суб’єктивний досвід окремої людини. Цифрова революція кін. ХХ – поч. ХХІ ст. і наявність багатьох невивчених пластів «репресованої пам’яті» у посттоталітарному українському суспільстві сприяли активному залученню усноісторичного методу для розробки різних тем з історії минулого століття (досвіду тоталітаризму, війни, окупації, репресій, колективізації, Голодомору, депортацій, національно-визвольних рухів тощо).
