«Ну мама зі всіма дружила. І з рускими, і з євреями. Зі всіма. Для неї всі були добрі. І не було ніколи ніякого конфлікту. І я також. Тому шо ходила в школу польську… Напримір, школа. В портфель дати шо-небудь. Ми дуже бідно жили. З чого вона могла дати? Так я сиділа, напримір, з полькою. А та полька все дивиться, шо я не маю шо їсти. І хоче мені дати. Я кажу: «Ні, я стидаюсь, Ви шо». Тоді, як я йшла на перерву, вона мені все булку, шинку. Знаєте, які за Польщі були булки і шинки прекрасні. І вона мені кожен раз давала.
Я мала такий характер, шо і вчителі мене любили дуже, жаліли. До Першого причастя я мусіла йти. Був такий Граб’я. Він священик. В третьому класі я мала йти до причастя. А він каже: «Москалів не треба нам». Я так плакала, тому шо я хотіла йти до Причастя, а він не дозволив. Тоді я приходжу до мами. Кажу: «Всі дівчата підуть, а я шо?» Мама тоді іде на Театральну, там мала знайому директоршу і просить. А також там до Причастя йшли. І мама каже: «Вигнали мою дитину. Не хочуть». А вона каже: «Най прийде до нас і разом з нашими дівчатами піде». Так шо я чула дуже часто такі слова, шо «українці», «українка». Як, напримір, перше вересня начиналось, то був такий, статистику робив: скільки українців, скільки поляків, скільки жидів. А я, як сказали «українці», я аж червона була. Тому шо всі дивились.»