1922 р.н. – Варвара Макарчук

«Ну мама зі всіма дружила. І з рускими, і з євреями. Зі всіма. Для неї всі були добрі. І не було ніколи ніякого конфлікту. І я також. Тому шо ходила в школу польську… Напримір, школа. В портфель дати шо-небудь. Ми дуже бідно жили. З чого вона могла дати? Так я сиділа, напримір, з полькою. А та полька все дивиться, шо я не маю шо їсти. І хоче мені дати. Я кажу: «Ні, я стидаюсь, Ви шо». Тоді, як я йшла на перерву, вона мені все булку, шинку. Знаєте, які за Польщі були булки і шинки прекрасні. І вона мені кожен раз давала.

Я мала такий характер, шо і вчителі мене любили дуже, жаліли. До Першого причастя я мусіла йти. Був такий Граб’я. Він священик. В третьому класі я мала йти до причастя. А він каже: «Москалів не треба нам». Я так плакала, тому шо я хотіла йти до Причастя, а він не дозволив. Тоді я приходжу до мами. Кажу: «Всі дівчата підуть, а я шо?» Мама тоді іде на Театральну, там мала знайому директоршу і просить. А також там до Причастя йшли. І мама каже: «Вигнали мою дитину. Не хочуть». А вона каже: «Най прийде до нас і разом з нашими дівчатами піде». Так шо я чула дуже часто такі слова, шо «українці», «українка». Як, напримір, перше вересня начиналось, то був такий, статистику робив: скільки українців, скільки поляків, скільки жидів. А я, як сказали «українці», я аж червона була. Тому шо всі дивились.» 

«Я перейшла через Академічну, там такий двір був. Я перейшла до нашої хати. На четвертий поверх іду і думаю: «Мама є там». Я дзвоню – мама відкриває двері. І дивиться на мене страшно. Я говорю: «Мамо, шо сталось? Чого ти так дивишся на мене?» Вона мовчить. Я говорю: «Шо сталось, ти мені скажи?» Вона дальше мовчить і нічого не каже. Я тоді маму вбік – і йду. На кухні сидить кагебіст. Він побачив мене і каже: «Паспорт». Я йому показала паспорт. Ви підете разом зі мною. Мама в крик: «Де ви її берете?»  – «Ну нічого-нічого. Вона вечером прийде». І він мене вів по Чайковського, по Нечуя Левицького і на Дзєржинського. Я не знаю, як тепер називається… На Дєржинського. На другий поверх. Приводять мене. А там сидить слідчий і каже: «Ви арестована». Я кажу: «За шо?» - «Ну там слідчий буде Вас допрашувати. На разі Ви арестована. І конвой Вас заведе на Лонцького». Ну я, знаєте, вже була така змучена. І серце в мене як камінь. Я вже не могла плакати. І послухала – і пішла з ним.»

« – А в Харкові що було? – Було страшне. Ше гірше було. Я дивлюся, як на Лонцкого, напримір, а в Харкові – то ужас був. Тому шо там коридор і цемент. І на тим коридорі може з п’ятдесять людей. Всі покотом лежать. І тоді там дуже тиф кинувся. Я боялась дуже. А потом придумали щепи робити. В мене на одній руці є, а на тій не було. І до мене прийшли і щепи зробили. Мені рука опухла, червона. Значить, щепи добре прийнялись. Та мені ні з того температура. А я там вже важила сорок сім кілограм. І лікарка прийшла. Подивилась на мене, каже: «Тебе треба в стаціонар. Ти така худєнька. Не переживай. Хоть у нас в лікарні після тифу, – а вони все ночами буянять дуже, десь ходять, – ти не бійся. Вони тобі нічо не зроблять. Но ти віддихнеш». Я вже така змучена, шо мене впізнати не було. Я там побула. Нічого я не боялась. Вони, правда, трошки вставали. То є тиф страшний. Я там побула два тижні. І трошки до себе прийшла. І тоді дальше на етап. А дальше мене завезли в Магадан.»