1937 р.н. – Богдан Климчак

Щаранський Н. Не побоюся зла

www.thelib.ru/books/scharanskiy_natan/ne_uboyus_zla-read-35.html

Переклад з російської: Л. Левченюк 

Спогади державного та політичного діяча Ізраїлю, дисидента та політв’язня Н. Щаранського про політв’язня Богдана Климчака, з яким вони разом сиділи в камері спецв’язниці м. Чистополь (Татарстан) на поч. 1980-х рр.

«Богдан Климчак зненавидів радянську владу ще в ранньому дитинстві. Для цього у нього були вагомі причини. Народився Богдан на Західній Україні. До війни їхнє село належало Польщі, а незабаром після війни стало радянським. Це й визначило долю Климчака: західний кордон він вже не зміг перейти.

Українські націоналісти виявляли шалений опір радянській владі. Проте поступово, крок за кроком, відступали під натиском армії та військ НКВС. Богдан тоді був дитиною і в цій боротьбі не брав участі. Але коли в найближчому районному містечку підірвали пам’ятник котромусь із вождів, то в числі підозрюваних був заарештований і його старший брат, внаслідок чого всю сім’ю «ворога народу» виселили на Сибір. Як найбільший жах дитинства згадував Климчак цей переїзд: переповнений людьми та закритий ззовні вагон, де одні люди випорожнювались перед іншими; де трупи померлих відтягували в куток і складали щаблями; де жінки народжували дітей на обгидженій підлозі…

Їх привезли в тайгу і викинули в сніг.

- Ось бачите бараки? – сказали їм. – Там пили та сокири. Рубайте ліс, здавайте державі – боріться за життя.

Багато хто не витримував і помирав, але сім’я Климчаків вижила. Через декілька років, в хрущовську «відлигу», був звільнений з табору брат: виявилось, що його заарештували помилково. Очевидно, його родина також постраждала безпричинно. Тепер вони могли повернутися додому. Вся сім'я зібралася їхати в рідне село, лише Богдан, який навчався на геолога в якомусь сибірському технікумі, затримався з від'їздом. Богдан, в чому після знайомства з ним я переконався, був людиною органічно не здатною до фальшування, він не вмів приховувати своїх почуттів. Тому в технікумі незабаром стало відомо про його антирадянські настрої. В результаті він був вже «законно» заарештований і відсидів 6 років у політичних таборах за звинувачення в антирадянській агітації та пропаганді.

У шістдесяті роки Климчак врешті повернувся до рідних країв, мріючи осісти на землі, завести господарство. Проте фермерів в Україні до того часу вже знищили. Бодай одна думка про радянські колгоспи була ненависною для Богдана. Російська мова, що все більше витісняла українську, викликала у нього напади люті. Виникло бажання втікати якнайдалі звідси – в Америку, Канаду, куди завгодно, де він зможе вирощувати овочі, розводити худобу і… писати Так, цей селянський син, який не отримав систематичної освіти, багато читав і сам писав фантастико-політичні новели українською мовою.

Багато років виношував Богдан план втечі, їздив на розвідку до кордонів радянської імперії, вивчав карти, розклад поїздів, хронометражував рух патрулів у прикордонних районах і, нарешті, наважився. На котрійсь Богом забутій середньоазійській станції він зістрибнув з підніжки вагона і протягом двох днів йшов пустинею до іранського кордону. Точніше: дві ночі. Вдень він заривався, як ящірка, в пісок, аби його не побачили з повітря. Дійшовши до першого ряду загороджень, Климчак просто підняв дріт і проліз під ним. Шаленець! Він не знав, що електричний сигнал миттєво полетів до найближчої прикордонної застави. Зараз там заведуть машини і перехоплять його на п’ять кілометрів південніше, біля другого ряду перегороджень. Він не знав цього, він робив дикі вчинки – і тому йому щастило.

«Знову лисиця прошмигнула», - сказав на заставі черговий офіцер і байдуже вимкнув сигнал тривоги (про це Климчак дізнався пізніше, під час суду).

Пройшовши ці п’ять кілометрів, Богдан кусачками перекусив дріт і опинився в Ірані. Нарешті! Сорок років він прожив у рабстві – і ось вона, свобода! Він вже не переховувався; прийшов у найближче село, сказав відвести його в міліцію і там заявив:

-Я втік з СРСР через політичні мотиви. Допоможіть мені потрапити в Тегеран, в американське консульство.

Климчака привезли в Тебриз, посадили в тюрму; харчування було нормальним, умови – чудовими. З ним почав розмовляти офіцер шахської міліції, якому Богдан відверто розповів про всі свої митарства. Тим часом радянські прикордонники дізналися від своїх іранських інформаторів про те, що хтось перейшов кордон. Вони надіслали в Тегеран телеграму: «До вас втік небезпечний злочинець. Вимагаємо його повернення». «Нам нічого не відомо. Повідомте точно, хто перебіжчик і який злочин він вчинив в СРСР», – відповіли іранці. Але совєти й самі не знали, хто це, лише повторили вимогу (все це Климчак прочитав пізніше у своїй справі). Все ж таки псувати відносини з СРСР шах не захотів. Врешті ввічливі поліцейські посадили Богдана в машину, відвезли до кордону і передали своїм грізним сусідам. Коли Климчаку сказали, що його повертають до СРСР, він не повірив: адже Іран – друг Америки! Вільний світ зраджує його?! Простий селянський розум не міг зрозуміти хитрої азійської політики. Проте коли Богдана повели через кордон до кагебістів, що посміхалися, він повернувся до іранського офіцера, який супроводжував його, плюнув йому в обличчя і сказав по-українськи:

- Будьте прокляті ви, ваша земля і ваша країна!

Климчаку дали максимальний після смертної кари термін – термін за статтею «зрада Батьківщини»: 15 років ув’язнення і 5 років заслання.

Коли ми сиділи разом у камері Чистопольської в’язниці і слухали по радіо нове повідомлення про масові розправи хомейністів над лівими і правими, над мусульманами та атеїстами, над військовими та політиками, Богдан підкидався і говорив зловтішно:

- Ось, діє моє прокляття, діє!

Проте взагалі-то радіо йому остогидло. Слухаючи російську мову, слова радянської пропаганди, він корчився, нібито від болю.

Понад усе йому подобалося малювати селянську хатину зі всім господарством: корівником, свинарником, городом… Те, що йому не вдалося побудувати в житті, він створював на папері. Богдан те й робив, що щось змінював в цьому плані, постійно «перебудовував» свою ферму. Іншим його заняттям було створення словника синонімів української мови. Цей безцінний для нього рукопис пізніше конфіскували в зоні як такий, що «не підлягає зберіганню».

Коли я приїхав до табору, Климчак працював там днювальним у майстернях: збирав відходи металу навколо станків, підвозив деталі… Він розлючено врізався гострою лопатою в купу стружки і довбав її так, нібито уявляв собі замість цього чи то радянських чекістів, чи іранських поліцейських…»