1927 р.н. – Володимир Лига

«Польський міністр Пєрацький, міністр Служби безпеки, дав завдання, щоби умиротворювати галичан. Яким методом? Методом насильним. Пацифікація – це насильницьке умиротворення. Заїжджали в село улани польські, розміщали своїх коней по стодолах, не питаючись дозволу у господарів, і викликали. В Любіні Великому був такий громадський будинок від ґміни. Викликали туди вже заздалегідь в складеному списку свідомих селян і розправлялися насильно з ними. Як це було? Я знайшов в церковному служебнику запис, зробив дяк, як відбувалася в Любіні Великому пацифікація. Це дуже цікаво. Він пише, що «в 1930 році такого-то числа прибув до Любіня пулк уланув чотирнайцятого шкадрона (я приводжу дослівно, як він писав, ну а дяк не був настільки грамотний) і  розмістили своїх коней по стодолах. І почали згідно списку, який вони мали, викликати селян до громадського будинку». І перераховує чотирнайдцять чи шістнайцять осіб, яких викликали в громадський будинок. В тому числі там в списку був мій батько. Но мойому батькові вдалося втекти. Він пішки втік і добрався вночі до Львова. А всіх викликаних клали, як він пише, уночі на лавку. Два улани тримали за руки, два улани – за ноги, на голий задок клали мокру шмату. І два улани били по 25 буків так, шо бідна жертва стогнала, наче під землею».

«Тринадцятого квітня, вночі, загримавши у двері, в третій годині ночі ми відкриваємо, мати відкриває. Увірвалися солдати, чекісти, і сказали: «Собирайсь. Полчаса на збір». Мати перелякана, сестра якраз зі Львова приїхала, бо вона вчилася в ґімназії, теж перелякана. Ми, я і брат, ше досить малі були. – А братові скільки було? – Брат від мене на два роки старший, а сестра – на п’ять. Відразу плач, крик. Не знали, що з собою брати. А то насильно: «Собирайсь!» Зі штиками тими прийшли. Сусіди позривалися, бо то почався лемент, крик. Нікого не допускають. Шо могли, то взяли: постіль якусь, подушки, перини, дещо з одягу, а з їдження  нічого, бо тоді ще були перші вивози. Ніхто того не знав і не був підготовлений. Бо вже пізніші вивози, після війни, то вже люди готовили сухарі, а ми ж нічого не мали. І нашвидко отак зібралися. Я пригадую, шо ревів аж до посиніння. Взяв свою скрипку під пахву і вчепився за одвірок, і дуже кричав, плакав. Якийсь солдат прийшов, мене взяв під пахву, як сніп, виніс на  гостинець. А там вже підводи були. Селян заанґажували з тими кіньми і підводами. І мене шпурнув на воза. Я вже сиджу і ридаю. Тут за мною вийшла і мати, і сестра, і брат. Сіли ми на воза. А бабця, батькова мати, страшно кричала: «Хоч того маленького не беріть, залишіть». І її були би забрали, але селяни-сусіди зорієнтувалися і якось відтягнули. Вона щезла – і її не вивезли».

«Привезли нас до Львова на товарну станцію. Товарна станція була вздовж Городоцької вулиці. Я потім вже все вивчив. Там, де зараз привокзальна станція елєктричок, ото була товарна станція. Був такий паркан великий з дощок, а потім навіть із бетонних блоків. І через браму нас туди привезли. Я тільки пам’ятаю, що це був страшний хаос: сотні людей, між ними ходили солдати з вівчарками і заганяли всіх у вагони. Підганяли товарні вагони і напихали туди, скільки можна: по п’ятдесят, п'ятдесят п'ять, де шістдесят. Там були бокові нари, а ті, що вже не вміщувалися на нари, то сиділи на підлозі, і так на підлозі внизу і спали. Всіх понабивали повні вагони, закривали. То всьо під наглядом солдатів і політруків, які командували. Вікна були колючим дротом заґратовані. І десь пізно вночі цей ешелон з людьми рушив. Я потім, коли нас привезли у Казахстан, розповім, з ким нас поселили в ті аули. Везли в основному по ночах, бо вдень не могли. Я вважаю, що вони не хотіли, шоб ті люди, які в полі працюють, бачили, як скрізь в ті заґратовані вікна люди плачуть, стогнуть, проклинають. Бо то був плач і стогін».