1926 р.н. – Текля Тихан (Костинюк)

«Останній час, три дні, тетка, я і Орест, брат цей, не їли нічо вже. І води тоді не давали, і нічого не було. Уночі поїзд стоїть, конвой стукає уночі молотком деревляним по вагоні. Чергував хтось у вагоні, і мав сказати своє прізвище, і сказати, шо в вагоні всьо в порядку. Для гумору скажу: з Дрогобиччини їхала така бідна дівчина старша. І вона чергувала, коли конвой гримнув у двері. А її прізвище було Когут, прізвище її з Дрогобиччини. Вона бідна схопилася: «Когут-курка, всьо в порєдку!» Ну це нам було радість, бо ми мали шо говорити. І «когут-курка» ще й до сьогодні пам’ятаю. Тоді вдень конвой відкривав двері трошечки… такі паквагони мають двері, відсував і дивився на всіх, питався, чи всі живі. А ми сиділи з братом на цім верхнім, та й притулилися до тетки, та й плачем – третій день нічо в роті не мали. А він каже: «Чого плачуть?» Якийсь молодий конвоїр, до речі, з Східної України він був. – «Чого вони плачуть?» А люди кажуть: «Вони вже третій день нічого не їли». Він замкнув двері, пішов і, знаєте, ці військові мали такі «менажерки» чи як то, такі, як котелки. Як вони називаються, не пам’ятаю. Приніс кип’ятку і подав. Але як подавав, то зиркнув туда і туда по поїзді, бо він не заходив у вагон. І подав – люди вилляли, бо банячки ми мали, взяв хтось таки. І ми пили ту воду. То була переварена кип’ячена вода, і то нас урятувало.»

«У нашій камері було дев’яносто чоловік. Камера така, як ця хата. Така, бо посередині головами докупи, а звідтам і звідтам – голови, і тут – ноги наші разом. Так ми спали, на команду обертались. Приводять нове поповнення в камеру. Така жінка не дрібонька, а міцна, вагітна. Знаєте, як їй тяжко. Камера, дев’ятдесят чоловік, а там вікно. Тут собі «фольскдойч». Знаєте, шо це були? Це більше поляки, мали претензії до німецького кореня, ніби вони німці звідкись взялися. І вони називались «фольксдойчери». Їм привілеї, німці то-то-то, і москаль їх посадив. Давали їм по тому три роки, але у зв’язку з закінченням війни їх випускали додому. І ці «фольскдойчери» собі коц, отак як є коц, так вони раз, як є четверо, так є ото коц – і то було їх місце. Наші дівчата на команду оберталися, і ледве дихали. А ця вагітна жінка! Ця Оленка, і я, і Сальваровська – нас привели, то ми у дверах були, бо вже місця нігде не було. Ми скорчені у дверах. Кажемо: «Посуньтеся, шоб вагітній було таке місце, як ви собі повибирали». Але де «фольскдойч»-поляк буде українці! Ну вагітна жінка, а ти так же жінка, та дівчина, чи яка там біда. Ні! Бідна жіночка отак втиснулася. Ми кажемо: «Ви сидіть там під вікном». У ногах, не під вікном. Оленка… А там «параша» у куті. Знаєте, шо це «параша»? Туалєт наш. І там взуття. Було нас багато, шо ми не мали взуття, а такі німецькі з деревляною підошвою черевики, багато було. Ну й таке взуття. Ми все там біля «параші», бо не було де. Під голови не будем, все-таки то взуття. Дивлюся, ми сидимо, Оленка (сопе – авт. ).  – «Шо ти, Оленко, сапиш?» Ну як? Шо наша жінка вагітна має сидіти у ногах «фольксдойча»? Не буде так. Тягне вона, та й я їй помагаю. Ці черевики з деревляним тим, собі під ноги. Бо вони там, а ми там сидимо. Тоді вже всі засопіли – отбой. І цій жінці сказали, шоб вона зайшла сюда до нас, аби її не вдарили. І тими черевиками у «фольксдойчерів»! Вага – то дерево, б’є, товче. Вони заайкали, застогнали. Оленка тлумить, то навіть мови, я вже не встигала за нею. Викидала ті черевики. Каже: «Щоб жінці було місце під вікном!» Крик зробили. Конвой зараз у двері: «Шо є?» Ми сидимо тихо, та й вони заспокоїлися, бо шо конвой нам зробить? Хто знає, хто кидав, шо є? Зробили місце. Жінка собі лягла під вікно. От так ми і в тюрмі мусіли боротися за таке.»

«У Балхаші, до речі, десь там домовилися вони з сільським господарством, шо як нам дадуть вихідний, ми підем збирати бульбу на тім сільськім господарстві. І на роботу возили нас машинами. Сідали ми так одна другій, в чотири, п’ять рядів. Як трясло, то, знаєте, шо то всьо… але машинами вже – не ногами. Повезли нас на сільське господарство кілька бригад. Коли нас уже зняли, ми хотіли накрасти трошки бараболі, аби зварити. Знаєте, як то є. Та дівчата ще голодніші є, з тих каміннів прийдуть. Але комусь удалося, комусь не удалося, це вже така дрібниця. Перша машина від’їхала. А то степові дороги, не рівні, горбисті. Коли перша машина від’їхала, знов наша машина друга. А як ми сідаєм так во в кузиво, плечима до кабіни. Тут є такий щит деревляний, за тим щитом – конвой стоїть. Два-три конвої на ту машину. То ми – друга машина і там дальше трета, четверта сформувались і рушили вже. Та перша машина поїхала, наша. А то порохи страшні, бо то степи, там копоть страшна після машини. Якась легкова напротів нас їде і махає рукою, шоб став. Конвой приказав шоферу, шофер став. Каже: «Ваша перша машина перекинулася». Він ще там розказав дальше, але наша машина. Ми приїжджаєм… Не дай, Господи, нікому це бачити. Як перевернулася – так лиш одна жива дівчина. Кілька побитих з руками, шо руки були поломлені, та й вони доконали: хто по дорозі, хто в лікарні. Вся машина «пішла спати». І там їхала одна москалька, шо звільнилася, по політичній статті вона була. Звільнилася, їхала на це сільське господарство, шо, може, там роботу дістане, вона ж не мала нікого. Лагер мала – і всьо. І вона вбита там лишилася. А ця наша одна дівчина (вона, до речі, потім була дружба мені, бо вона з Львівщини) вона почула, шо машина перевертається, і крикнула: «Перевертаємося!» І як вона з тої машини через кузово вискочила! Правда, конвой її не вбив, бо сам скакав, шоб живий лишився. І так ця машина, забрали всіх трупів, стогне, хто був ранений-побитий, страшне видовище було!»