1925–2011 рр. – Катерина Грещишин (Комар)

«Він прийшов і питає сі мене, де я зібралася. Я кажу: «До церкви». Нині «пальмова» неділя в нас. Він каже: «Ти підеш зо мнов на півгодинки до клубу. Я тебе дещо спитаю і ти підеш собі до церкви». А я кажу: «А чо ми підем до клубу? Питайте в хаті?» – «Е нє, мусим бути в клубі». А я мала дівчинку, два рочки вже було дитині. Він мене за руку та й вже бере геть. А дитина в крик: «Мамо, я йду з тобов, мамо, я з тобов піду». За мнов та й на город. А то ше мокро, ше не висохло було. Воно впало та й плаче. А я сі взлостила, до него кажу: «Шо ти хочеш?» А він взяв якусь різку і дитину різков. Я кажу: «За шо ти її б’єш? Шо вона тобі зробила? Ти як береш мене, то не дитину!» Тоді сусіда зобачила, вилетіла, дитину взяла. І взяла додому, а мене повів. Привів мене до клубу. Дивлюся, то не то. То вже є два тих «на востро». Мене в кут. Оден з їдного криє, другий – з другого. Поставив, а сам пішов кудась. Довго нема. Я дивлю сі через вікно – люди йдут до церкви, йдут. Я дивлю сі – він пригнав фіру та й мене вивели на фіру, посадив два: їдного звідси з карабіном, другого звідси.»

« – Вас там били? – Ой били, били скурві сини. Били по зубах. Визивали мене і казали лягати ниц, а вони тим дротом шпігали, шукали за партизанами. Та й мене по п’єтах. А кров аж по стінах скакала. А по зубах! Мені на губі наросло такво грубо чорно за тиждень, же я не могла рота відкрити. – Це в Бібрці так Вас били? – Так, мучили страшне. Вони так мучили. Писали, тоді мені казали розписуватись, а я не хтіла. Вони брали мою руку в свою і розписали мене.» 

«І тоді вже він мені читає. Я кажу: «Та того не було». – «Как же ето так? Вас, навєрно, білі і заставілі пісать?» Я далі ніц не кажу. Я кажу: «Та що я буду говорила. Ви самі шо не знаєте, як вони роблять? Мені вже всеїдно». – «Ну нічьо, харашо, ми Вам прівєзьом етого парня, которий у Вас муку брал. Він Вам всьо розкаже, як було». Та я си думаю: «Та де ти його маєш, шо ти говориш». Та й відвели знов мене в камеру. На другий вечер знов приходить. Бере мене на слідство. Відтворяє двері, я дивлю сі – він сидить на кріслі, в вишитій сорочці, гарасівка, чоботи випуцувані. Я його як зобачила – мене так, як хто в серце. Я вже не можу, не можу вже. Він каже: «Ну шо ж, Катерино, смотрі. Знаєш етого парня, нєт?» А я кажу: «Дітько їх знає, а я шо, дивила сі на них на кого. А хто  ж то є?» А він каже: «Та ж я до вас приходив. Тато приїхав з поля. Засвітив ліхтарку. Ви пішли до комори. Ви нагортали мені муку. Тато світив ліхтаром.»